|
Суботній ранок видався, дощовим, сірим і тихим. По вулиці Шкільній ішли двоє: попереду — чоловік років сорока, а за ним — дід років сімдесяти п’яти. Нічого не віщувало біди.
Та раптом почувся дитячий зойк. Складаючи на ходу парасолю, дідусь побіг на той крик: навпроти румунського консульства на хлопчика-школярика з рюкзаком за плечима напав здоровенний бульдог. Він збив малого з ніг і з гарчанням намагався іклами вхопити його за горло. Школярик, лежачи в багнюці, з надривним верещанням захищався руками. Дід ударив пса парасолькою раз, вдруге. Тварина не реаґувала на ті удари, намагаючись ухопити зубами за карк. У цю мить чоловік, котрий ішов попереду діда, хапнув пса за повідок, що волочився за ним, і відтягнув від лежачої дитини.
Але вовкодав не розгубився та плигнув йому на груди, аби дотягтися до горла. Повід ослаб і вже не захищав перехожого, той відступав од пса, задкуючи на дорогу. Собака не дістав до горла, зате ухопив за куртку на грудях і смикнув на себе. Вона затріщала, і тепер сам рятівник несамовито закричав. Поки дід зробив крок до нього, аби знов пустити в хід свою легку зброю, з під’їзду будинку вибігла жінка, закричала на пса. Він з грізним гарчанням продовжував тягти здобич.
Аж нарешті з-за спини тієї жінки метнувся господар пса, схопив за ошийник і, як важкий мішок, проніс перед собою у під’їзд повз хлопчика, що, зне-притомнівши чи перебуваючи у стані шоку, беззвучно продовжував лежати на мокрому тротуарі. Перед тим, як шмигнути з тією ношею за стіну, господар глипнув на розпластане хлоп’я і діда. Старий встиг показати йому кулак. Мовляв, тобі це так не минеться.
Дід допоміг хлоп’яті підвестися й запитав: «Пес тебе не покусав?»
Той, знову розплакавшись і не розуміючи, що з ним сталося, глипнув на свої брудні штани й пальто, і за мить, похитуючись, побіг подалі від страшного місця. Воно снитиметься малюку, напевне, ще довго. Чи колись позбудеться видіння ікластої пащі перед очима?
А між тим дід помітив по той бік вулиці під стінами консульства двох міліціонерів. Вони, напевне, зачувши крик і собачий гаркіт, вибігли зі своєї будки й стояли, наче вкопані.
— Чого стоїте!? — кинув на них знервований погляд старий. — Чого не робите своє діло?
Він мав на увазі, чому не прийшли на допомогу тим, хто зазнав нападу.
— Та... — розгублено розвели руками. — Треба було написати заяву...
„Ось так, – подумав дід. – Для того, аби рятувати від нападу потерпілих, потрібна від них заява! А якщо пес їх загризе, хто напише заяву? Напевне, ті молодики думали про щось інше.
А ще, віддаляючись, озирнувся, — чи не вибігли любителі псів, аби переляканій дитині дати хоч ковток води? Може, вибачитись перед потерпілими? Але навряд чи вони з числа таких.
Відома істина: собака такий, як і його господарі. А люди, як відомо, бувають різні. Одні, прокинувшись вранці, люблять, аби їхній день розпочинався, скажімо, співом канарейки. Інші прикрашають балкони квітами або садять дерева чи кущі вздовж вулиць.
А окремі переконані, що світ за вікнами їхніх розкішних евроапартаментів — територія для полювання. Треба тільки вчасно вхопити жертву іклами за карк. Ото й тримають собі бульдогів на балконах. Дід пригадав, як влітку, минаючи цей будинок із онукою, не раз чув гарчання пса на балконі другого поверху. Напевне, те гарчання надихало господарів на денну погоню за здобиччю...
І водять тих ситих псів вулицями без намордників. Аби мітили висаджені кимсь дерева, кущі, квітники. А для чого їм та краса на території для полювання?
Або просто відпускають з повідка з порога. А як і загризе когось, то це його проблеми. Нехай не вештається вулицею, де хазяйські пси викладають мітки. Може, й дві школи з вулиці Шкільної давно пора перемістити подалі, аби гамором не будили псів…
Чи перейматимуться ці любителі собачого духу в оселі, що у малого хлопчика все життя перед очима поставатиме грізна ікласта паща? Схоже, таке каяття не для них…
Петро Мензак,
член національної спілки
журналістів України.
|
